Що робити науковим бібліотекарям під час війни?

Пов'язані з пандемією COVID-19 карантинні обмеження підсунули свиню фейковій бібліотечній статистиці. Якщо раніше статистику обслуговування малювали зі стелі, то під час коронавірусу бібліотечну онлайн роботу, що завиграшки виконували два бібліотекарі, довелося розтягувати та ділити у звітах на 20, 30 і більше працівників. І тут прийшла війна. Нічні жахіття, роз'єднані сім'ї, вивезені діти, психологічні травми, смерть на вокзалі, зруйновані бібліотечні приміщення, згорілі фонди. Частина українських бібліотекарів продовжують працювати на лінії вогню, але більшість бібліотекарів повернулися до роботи у безпечніших регіонах. Питання тільки – а що робити далі? 

Без підтримки міжнародних партнерів наша економіка б давно колапсувала. На забезпечення роботи українських бібліотек потрібні дуже мізерні кошти, тому навряд хтось із західних партнерів погодиться, щоб саме на бібліотекарях зекономили. 

Підозрюю, що у нашій культурній галузі найбільші суми витрачаються на так на підтримку культури, як на підтримку звичного рівня життя держслужбовців, тому останні будуть намагатися показати, що вони хоч щось роблять. Так з'являється боротьба з вітряками пропаганди у фондах, а директори бібліотек підіграють, бо й самі відчувають потребу вдавати якусь активність. 

Все це стосується насамперед фінансування публічних бібліотек у яких і до війни була повна дупа – зарплати маленькі, фонди не оновлюють, чиновники регулярно погрожують закриттям. Поодиноким бібліотекам, що мають окреме фінансування з бюджету – увесь фонд зарплат не заберуть, але й на розвиток навряд чи щось залишать. 


А от в українських університетах цього літа сильно знизили вимоги до вступників. Це ніби й добре для бібліотекарів, адже в університети припливуть гроші… однак слабенькі абітурієнти у поєднанні з онлайн навчанням = буде непросто прищепити новим студентам потребу відвідувати бібліотеки. 

Відтак, академічним бібліотекарям залишається сподіватись насамперед на результативну співпрацю з дослідниками. Якщо до війни ми тільки мріяли, що бібліотекарів варто включати до складу наукових груп, то зараз це нагальна задача для збереження наших професійних навичок. Без співпраці з науковцями ми швидко деградуємо. Будемо ліпити вареники для ЗСУ, плести маскувальні сітки, садити кабачки та петрушку на клумбах перед університетом. 

Нові реалії функціонування української науки також не на руку українським книжникам. Окрім того, що русня нищить нашу дослідницьку інфраструктуру, частина науковців перебралися закордон (переважно жінки та шустрі чоловічки), де їм зручніше працювати з місцевими бібліотекарями. Державне фінансування досліджень втрачене. Чоловіки-науковці якщо не на фронті, то невиїзні, а це малопривабливо для розвитку наукового міжнародного партнерства. Ми самі без роботи, куди ще бібліотекарів тягнути? 

Подібно до чиновників Мінкульту, я не бачу, щоб експерти Міносвіти хоч якось розуміли, чи переймались цими викликами: видавець А подарував нам магніт на холодильник, а видавець Б відкривачку… а ще ми покажемо паверпоінт про світле майбутнє. 

Все це виглядає доволі сумно, але війна в країні, усім важко, нам не можна опускати руки. Науковим бібліотекарям потрібно думати, шукати, обмінюватись досвідом та ділитись невигаданими здобутками, щоб коли настане день (с), наукові бібліотекарі мали що запропонувати нескореній країні, яка давно потребує радикальних реформ.

Немає коментарів:

Дописати коментар